Було вже за північ, 4 дівочі постаті крокували по засніженій вулиці. Мороз щипав за щічки, пластівці білого снігу тихо спускалися на хутро капюшонів. В крові ще грало рожеве солодке, проте балачки не були жвавими, скоріше схожими на марево думок/монологи про минуле/власну рефлексію.

-Я не знаю, як з таким вихованням можна вирости адекватною людиною зі здоровою психікою,- почала Катя. - Коли я малою їздила в гості до бабусі, у неї, логічно, завжди були цукерки, щоб пригостити мене. Гостинець. Вона насипала мені повні жмені солодощів і казала, що їх приніс зайчик чи білочка. Щоб ви розуміли, я, наївняк, кожного разу бігла до вікна щоб побачити їх, але за вікном ніколи нічого і нікого не було… А ця фраза чого тільки варта: "Бери пиріжок, який на тебе дивиться"! Пиріжок ДИВИТЬСЯ. Або коли до нас приїжджали гості і мені доводилося спати не в своєму ліжку, а в залі, де стояла ялинка, я ж всю ніч очей не змикала, шоб не прогавити діда мороза. І це навіть не новий рік! Звичайний день, коли приїхали гості…

Мороз щипав ноги десь вище колін. Руки були зайняті пакунками, та чорними кульками. Волосся лізло в очі, рота та на мороз з теплого капюшону. Такий собі напівпаралізований стан: йти тільки прямо, дивитися тільки вперед. Сприймати та уявляти.
"Пиріжок, який на тебе дивиться"
Посміхатися.