-Ба, а Таня обідилась, не хоче з нами більше кататься.
-Тетяно, що це ти так?, - дивується бабуся.
-Ага, коли вони через яму біля мосту скакають, як тут не обідиться??
-Ов-ва, треба було їм ще й лозини дать!

Колись таке було, що по-поплакала я. Казала моя мати: "Я кожне своє дитя за все життя лише по разу до сліз била".
Раніше колодязі у нашому селі були дуже глибокі, копалася яма 20-метрова, а зверху ставився дерев'яний зруб. Дітей на кутку та й по всьому селі було багацько, як вийдемо гуляти -
неначе горох по дорозі розсипався. Повоєнні часи.
Одного разу мати пішла з дому й залишила мене за старшу. Дома не всидіть, звичайно, побігли ми до колодязя. Чіпляли кружку на гак (гак був із защібкою, щоб відро не спало) і тягали воду. Скільки ж ти тої води в кружку набереш? Якщо вухо збоку, кружка боком і витягується. А ще спробуй зачерпнуть, втопить у воду ту кружку! Але якось витягували потроху. Це пізніше вже моторчики стали ставить на колодязі, а тоді ну й забава була! І не знаю чому, що мені в голову стукнуло, мабуть, хотіла похвастатись - злізла я на зруб: "Дивіться, - кажу, - як я вмію через колодязь стрибати". І почала то вперед, то перейду і навхрест. Всі аж роти по роззявляли. Весело!
Увечері, як прийшла додому, мати кличе мене в хату. Тихо так, спокійно, що я нічого й не подумала. Зайшла в кімнату, а вона бере (біля одвірка висів) батьків ремінь - шкіряний, з залізною пряжкою. "Лягай", - каже. Я ж тут зразу й зрозуміла, за що. Не знаю, чому не додумалась тікать… чи не було навіть такого поняття, чи все одно додому довелося б вертаться… Лягла.
-Ах ти ж, сукина ти дочка! Я ж тебе за старшу тут залишила, а ти що твориш. А якби якесь мале за тобою полізло, не доведи господи, - і лупить мене тією пряжкою.
Боляче, сльози ллються рікою, а ще соромно так.
По-поплакала тоді.