Був у нас такий серп гарний!

Одного разу перед Івана Купала йшла мати в колгосп:
-Коли вертатимуся додому - зайду біля річки нарву лепехи на свято. Ви щоб не ходили, - приказала.
Трохи вбік від колгоспу у болотистій місцевості брала початок притока річки Удай - Удка називали її.
Послухала я матір, а сама і думаю: "Ну як це не йти? Всі йдуть, а я дома сидітиму?".
Взяла материн серп і побігла.
Біля річки назбиралося дітвори, гульня аж кишіла! Нарізали лепехи, а поки різали, хтось побачив у воді жаб'ячі пуголовки і давай кричать "Риба, риба!" По-половили ми тоді ту рибу… Хто ж знав, що то жаби… Досиділися у воді до того, що крапивка всі ноги обкусала.
Ще й серпа материного десь втопила.
Давай іти додому - а ноги пеклом печуть.
-Я ж тобі казала не йти по лепеху! Казала? Ще й серпа такого гарного загубила!, - сварила мати.
А в ноги пекло - не можна жити. Почала я їх чухать, дочухала до того, що вони аж шкіркою побралися.
Буває ввечері хтось прийде з кутка:
-Побігли до верб?
-А побігли!
Навіщо бігали? Верби далеко від хати росли. Коли біжиш з усієї сили - холодний вітер обдуває ноги і наче вже й не так боляче, поки добіжиш. Та й не почухаєш їх на ходу.
Мати більше не сварила мене за серпа і не била, лише ж ноги ці мучили.
Дивилася вона на мене, дивилася, а потім одного дня забрала із собою в колгосп, передала мене ветлікарю, а сама пішла працювати.
Як зараз бачу - поставив мене цей дядько на табуретку, дістав пляшку зелену - таку як зараз з-під шампанського. Досі уяви не маю що там було, чи вода якась, чи що, але як тільки помазав - зразу та шкірка зійшла і ноги перестали чухаться. Хіба не чудо?