-Закрой глаза, открой рот, - говорит мне держа руки за спиной.
-Так, а это точно съедобное? - замечаю в глазах нотки авантюризма.
-Да.
-Ладно, я согласна, если помоешь мне яблоко. А если соврал - будешь мыть яблоки всегда, когда захочу. Угу?
-Да съедобное, не волнуйся.
Закрываю глаза, открываю широко рот и чувствую, как в полость льется какая-то жидкость. Лицо искривилось кислой миной, Бодя ржет, а я понимаю, что это лимон.
И жду свой трофей :)

Був у нас такий серп гарний!

Одного разу перед Івана Купала йшла мати в колгосп:
-Коли вертатимуся додому - зайду біля річки нарву лепехи на свято. Ви щоб не ходили, - приказала.
Трохи вбік від колгоспу у болотистій місцевості брала початок притока річки Удай - Удка називали її.
Послухала я матір, а сама і думаю: "Ну як це не йти? Всі йдуть, а я дома сидітиму?".
Взяла материн серп і побігла.
Біля річки назбиралося дітвори, гульня аж кишіла! Нарізали лепехи, а поки різали, хтось побачив у воді жаб'ячі пуголовки і давай кричать "Риба, риба!" По-половили ми тоді ту рибу… Хто ж знав, що то жаби… Досиділися у воді до того, що крапивка всі ноги обкусала.
Ще й серпа материного десь втопила.
Давай іти додому - а ноги пеклом печуть.
-Я ж тобі казала не йти по лепеху! Казала? Ще й серпа такого гарного загубила!, - сварила мати.
А в ноги пекло - не можна жити. Почала я їх чухать, дочухала до того, що вони аж шкіркою побралися.
Буває ввечері хтось прийде з кутка:
-Побігли до верб?
-А побігли!
Навіщо бігали? Верби далеко від хати росли. Коли біжиш з усієї сили - холодний вітер обдуває ноги і наче вже й не так боляче, поки добіжиш. Та й не почухаєш їх на ходу.
Мати більше не сварила мене за серпа і не била, лише ж ноги ці мучили.
Дивилася вона на мене, дивилася, а потім одного дня забрала із собою в колгосп, передала мене ветлікарю, а сама пішла працювати.
Як зараз бачу - поставив мене цей дядько на табуретку, дістав пляшку зелену - таку як зараз з-під шампанського. Досі уяви не маю що там було, чи вода якась, чи що, але як тільки помазав - зразу та шкірка зійшла і ноги перестали чухаться. Хіба не чудо?

Раніше у нашому селі стада великого не було, пастуха не наймали. Збиралися діти з усього кутка, кожен із своєю коровою і гнали на пашу разом, гуляючи. Води з собою не брали ніколи - завжди прямо з землі били джерельця. Буває йдеш, бачиш стрічкою блищить малесенький струмочок - знаходили де він починається, розгрібали там землю, чекали поки осяде мул і навкарачки пили прямо звідти.
А яка забава у нас була! Буває заженемо корів у полин пастися, й ну в жмурки грати! Одного обов'язково ставили, щоб держав корів, а самі бігли ховатися.

Увечері приженемо корів додому, мати подоїть, а потім зве до себе:
-Що знову в полин бігали в жмурки гратися? Молоко гірке тепер будете пити!